«Життя дитини не можна прописати в інструкції держслужбовця…»

22-26 червня 2010 року у місті Червоному поблизу Маріуполя проект «Права жінок та дітей в Україні — комунікаційний компонент» провів тренінг для тренерів з соціалізації та реабілітації сиріт, безпритульних дітей та дітей, що перебувають під загрозою втрати сім’ї. Під час події одна із учасниць, Вікторія Федотова розповіла нам про те, для чого потрібні такі заходи, про практику подібної роботи у молодіжній громадській організації «М.АРТ.ІН-клуб», та про дитячу правозахисну мережу на Донбасі.


— Чим займається Ваша організація?

— Наша організація розташовується в Макіївці, і на сьогодні ми працюємо по всьому Донбасу. «М.АРТ.ІН-клуб» розшифровується так: М — «молодь», А — «активність», Р — «рівність», Т — «творчість», ІН – «ініціатива». Ми існуємо вже 10 років. Надаємо допомогу дітям, які залишилися без батьківського піклування. Це, зокрема, діти, яких офіційно позбавлено батьківської опіки, ті, що тимчасово опинилися без батьківської турботи, коли, наприклад, батько й мати поїхали за кордон на заробітки. До цієї групи також входять діти, які виховуються однією матір’ю або одним батьком і через це проводять більшу частину свого життя на вулиці; безпритульні дітлахи, які тривалий час мешкають на вулиці і не мають родини; діти, що позбавлені опіки, у тому разі, якщо вони мають певне захворювання і батьки не можуть із ним упоратись. Тобто будь-які діти, котрі так чи інакше не виховуються у власній родині.

— Чи є у Вас діти — вихованці інтернатів, діти-сироти, котрі позбавлені родинного затишку?

— Ми керуємося таким: якщо дитина патологічно часто тікає з інтернатного закладу, не отримує там належного виховання, тоді це наша цільова група. Тобто дитина, яка не здатна призвичаїтися до умов інтернату з різних причин, завжди знайде в нас допомогу.

— Яким саме чином ви працюєте, як, власне, допомагаєте?

— Ми маємо кілька рівнів впливу. Є діти, яких ми відвідуємо на вулицях. Це так звана «польова робота» з дітьми, які там мешкають або перебувають більшу частину свого життя. Є діти, які вирішили залишити подібний спосіб життя, бо з ними вже проведено певну роботу і вони цього хочуть. Тоді ми запрошуємо цих дітей до нашого реабілітаційного центру. Він працює від дня заснування організації, маленький, влаштований за сімейним принципом. Дитина перебуває в реабілітаційному центрі доти, доки державна служба не влаштує її на постійне місце проживання. Звідси випливає ще один напрямок роботи: ми намагаємося працювати з державними службами, щоб спонукати держслужбовців виконувати свої обов’язки стосовно дітей.

— Тобто під час перебування дитини у вашому центрі ви здійснюєте юридичний супровід?

— Безумовно. Дитина не постійно мешкає в нас, це не сімейний будинок, не прийомна родина. Дитина під час розв’язування її питання перебуває в нас. Іноді ми можемо вирішити ці питання самостійно, але, як правило, більшість речей потребують повноважень, рішень державних служб: позбавлення батьків батьківських прав, влаштування дитини на постійне перебування в інтернат або в іншу установу. Це все — прерогатива держави. Ми не можемо замінити її. Тому нам доводиться співпрацювати з держустановами.

— Чи можете пригадати, скільком дітям ви вже допомогли за ці 10 років?

— Через реабілітаційний центр у нас пройшли близько 500 дітлахів. Загалом у нас було клієнтів в організації близько трьох тисяч. Мова йде про дітей, яких ми відвідуємо на вулицях, також тих, яких відвідуємо за їхнім місцем проживання. Є ще така частина дітей, які прибиваються до певних квартир, групуються — і виходять такі дитячі общини, зазвичай кримінальні. Наприклад, у дітей батьки або п’яні лежать у цей час, або вештаються вулицями, тобто діти залишені на самих себе.

— Чи працюєте ви з молодими мамами?

— Так, зараз з’явився цей новий напрямок у нашій діяльності. Працюємо вже другий рік із молодими матусями, яким ще не виповнилося 18 років, — як правило, це дівчатка, які завагітніли, народили дітей, проте не мають свого місця проживання. Останнє — це дуже важливе уточнення, бо якщо така матір має житло, то в неї зазвичай є державна допомога, вона більш-менш захищена. А якщо молода мама не має житлової площі, якщо ця дівчинка – сирота, то це, безперечно, серйозна проблема. За останній рік ми мали справу приблизно з десятьма такими мамами.

— Яким чином Ви берете участь у нинішньому тренінгу?

— Глобальна мета цього заходу — активізувати громадські організації на реабілітацію в умовах роботи тимчасових дитячих колективів, на активну реабілітацію спортом, технологіями, наприклад — арт-терапією. Люди тут мають навчитися деяких технологій. Зрозуміло, ми подаємо їх у скороченому вигляді. Одній технології ми не приділяємо багато часу, а залучаємо кілька і плануємо, що якщо люди на місцях почнуть їх використовувати, то ми будемо здійснювати підтримку й надалі.

— Чому аудиторія тренінгу — це переважно молоді лідери / лідерки, співробітники / співробітниці громадських організацій, соціальних служб тощо?

— Я переконана, що за три роки ці молоді лідери / лідерки стануть молодими соціальними працівниками / працівницями. Тут є і студенти — соціальні працівники. Безумовно, це саме та цільова аудиторія, в яку потрібно вкладати, щоб була віддача вже за 2-3 роки. Треба сказати, що вони вже зараз багато що роблять, плідно допомагають у притулках. Чому соціальні працівники? Тому що соцпрацівників зараз багато, а віддачі не надто. Практики не вистачає, розуміння проблеми. Бракує комунікації одного з одним і обміну досвідом. А чому дітей-клієнтів запросили? Бо якщо початківці не бачитимуть наочно, як це працює на дітях, як це відбувається в таборі, то може не вийти, якщо почнуть дублювати роботу надалі.

— Чого найбільше бракує: реабілітаційних центрів, волонтерів / волонтерок, соціальних працівників? Чи, може, не вистачає підтримки від державної адміністрації?

— Однозначно збільшує проблему те, що тим соціальним працівникам, які працюють вже зараз, не вистачає кваліфікації. Взагалі не вистачає соціальних працівників як класу. Я говорю про людей, які покликані працювати з дітьми. Якщо це педагоги в таборах, дитячих центрах, то спостерігаємо вкрай низький рівень роботи. Це моя особиста думка. Мені здається, те, що існує на сьогодні, не є професійним, але й цього дуже мало. Професія «соціальний працівник» є новою. Крім того, це досить специфічна сфера діяльності, не кожен соцпрацівник зможе працювати з дітьми.

Другий рівень проблем, безумовно, — це відсутність реабілітаційної практики, реабілітаційних центрів, відсутність узагалі уявлення, як має працювати подібний заклад. Причому на різних рівнях: і в чиновників, і в тих, хто працює, і в тих, хто пише програми, і в законодавців. Реабілітація в Радянському Союзі здійснювалася не зовсім адекватно. На жаль, це продовжується й зараз.

І третє — влада не схильна до того, щоб з дітьми проводили роботу, не прописану в інструкціях. А життя дитини не завжди можна прописати в інструкції держслужбовця.

Крім того, люди, які працюють на держслужбі, не завжди взагалі знають про проблеми. Наприклад, заперечують існування безпритульних дітей, тому що вони їх не бачать. Але ці діти існують, я їх бачу. Нехай їх небагато, проте вони є.

— Як Ви оцінюєте програму ЄС «Права жінок та дітей в Україні — комунікаційний компонент»? Наскільки, на вашу думку, вона важлива?

— Вона для нас саме зараз дуже актуальна. Принаймні для нашої організації, оскільки ми на сьогодні намагаємося побудувати мережу, комунікувати між людьми — для початку на Донбасі, оскільки невелика відстань і дуже схожі проблеми в людей. Тому для нас цей тренінг дуже нагальний і вчасний.

— На чому зосереджена діяльність цієї мережі?

— Правозахисна дитяча мережа працює вже другий рік. Давно думали, що можна використовувати спільні ресурси, технології, ділитись одне з одним, аби допомагати дітям. Дитячих мереж в Україні вкрай мало.

— Скільки у мережі задіяно організацій?

— Ми починали з шести. Головною метою було створити компіляцію юридичних і соціальних послуг, щоб правозахисні організації перейнялися соціальною складовою, а ті люди, котрі займаються лише соцроботою, могли реально допомогти з юридичними тонкощами. Щоб правозахист здійснювався в повному обсязі не тільки щодо відстоювання якось одного права. Адже дитина — це організм, тому слід вести багатовекторну роботу з дитиною.

У нас природним шляхом випливла необхідність мати загальну клієнтську базу. А коли ми почали її створювати, то зрозуміли, що можна автоматизувати ще й процес обміну інформацією, звітність, статистику про дітей. Таким чином, у нас з’явилася база, додатково – прецедентна база. Ми збираємо прецеденти розв’язання тих чи інших проблем. До клієнтської картки ми прикріплюємо документи. Ними можуть користуватися поки що працівники шести організацій.

Наразі в нас реалізується ідея залучати благодійні фонди до роботи з базою. Ми будемо надавати їм тимчасовий доступ. Часто вони звертаються з проханням порадити, куди віддати зібрані речі, де діти найбільше потребують одягу, канцтоварів тощо. Відтепер вони зможуть обирати дітей самостійно.