Кому вигідне сирітство в Україні? (історія відмови)

Новонароджений Дениска залишився у пологовому будинку сам.
Його маму виписали через сім днів після його народження. Вона пішла з лікарні з тягарем заяви про тимчасову відмову від Дениски у зв’язку з «комунальними причинами» - відсутністю місця, куди вона могла б принести дитину з пологового будинку.
Катя, мама Дениски – сирота. На восьмий день після пологів повернулася до занять в училищі. Повернулась на койку у гуртожитку. Того самого дня, зі слів майстра, «влізла до ліжка» Вови, - батька дитини… Щоб поплакати над долею малюка, вгамувати біль у грудях, в яких перегорало молоко, та тугу у душі через спільну на троїх сирітську долю.
Минуло два тижні. Вова – молодий тато поділився новиною з «тіткою Танею» - директором альтернативного молодіжного центру та керівником донецького правозахисного дитячого центру. Ніч із суботи на неділю минула у боротьбі за збереження Катіної лактації та психічної рівноваги: післяпологова депресія, у яку Катя повільно занурилася після повернення з лікарні без дитини, паралізувала почуття та волю. Молоко зціджували у чотири руки – разом із соціальним працівником правозахисної дитячої мережі. З понеділка на молоду родину чекало нове життя, за яке не було б нестерпно боляче та соромно.
Звичайно ж сама Катя не змогла б забрати свого новонародженого сина з лікарні після того, як вона написала заяву про його «тимчасове перебування» у будинку малютки. Допомогли їй працівники дитячої правозахисної мережі Донбасу. Перше звернення було до директора центру соціальних служб для молоді Макіївки Наталії Меркулової, яка також, як і правозахисники була шокована тим, що сталося. Терміново комісія з соціальних працівників двох громадських та однієї державної служб виїхала до училища для бесіди з офіційними опікунами Каті та Вови.
Членів комісії обурювали різні думки: кому вигідно відбирати дитину у сироти? На немовля є замовлення? Вся безглуздість вчинків дорослих мала бути чимось виправдана, жорстокість заради жорстокості – це вже занадто.
Однак злочинний задум не був виявлений. Лікарі після першого ж телефонного дзвінка погодилися віддати дитину матері, служби у справах дітей взагалі не знали про існування малюка. А ось з училищем все було дуже дивно. Дивно, тому що комісія вважала, що з сиротами та так званими проблемними підлітками мали б працювати люди хоч якось професійно підготовлені та мотивовані. Хочу вибачитися відразу перед усіма педагогами сирітських закладів країни. Злого задуму не було виявлено в училищі. Безнадійна дурість – ось причина страшної біди, невиправної шкоди, яку несли психіці трьох дітей. Текст «піклувальника» був наступний: «ось ви подивіться на них, нормальним людям народити важко, онук мій весь час хворіє, а ці здорові! Куди їм дитину віддавати – це ж діти у дітей. Катя, яка з тебе мати, куди ти його понесеш, як вчитимешся?! У неї ж материнський інстинкт ще не прокинувся. У мене шість вагітних, з ким я буду проводити відкритий урок?..»
Психіка підлітка – справа тонка. Іноді одне слово підтримки запам’ятовується на все життя, і робить усе життя. Потік принижень, які вже не ранять, тому що звичні – це, нажаль, реальність пострадянської педагогіки. Бог дав материнський інстинкт кожній жінці. Навіть крихітній. Трьохлітні дівчатка загортають ляльок у ганчірочку та знають, як іх колисати. Знають тілом. І якщо Бог дав інстинкт материнства усім, то хто ми, щоб його діагностувати, вимірювати, оцінювати?
Новонароджений Дениска все ж таки дістався до маминих грудей. Щасливий та гордий, без двох тижнів повнолітній тато ніс Дениску у нове життя, у майбутній свій та Катін щасливий шлюб. А виховувати дітей справді дуже важко. Але скільки людей ходить по планеті. І багатьох з них виховали батьки, які ніколи не робили цього раніше.


Жінкам та багатьом чоловікам не треба пояснювати про молоко та про інстинкт.
Якщо хотіли забрати дитину, чому прикладали до грудей?
Якщо хотіли зберегти родину, чому нічого не зробили до пологів, не відшукали гуртожиток, квартиру, щось ще? Адже молоді батьки мають хоч і невеликий, але дохід – їх сирітські пенсії, їх стипендії.
Хто може брати на себе відповідальність діагностувати наявність материнського інстинкту?
Хто відповів би за післяпологову депресію Каті, за сирітство Дениски, за безвідповідальність по відношенню до майбутньої родини батька дитини?
Хто зміг би повернути втрачене здоров’я малюку, вигодуваному штучними сумішами?
Хто виправив би скалічені життя усіх учасників ситуації?
Чому після народження дитини офіційні піклувальники (училище) не поставилися до Каті як до дієздатної особи і не заселили її у закріплене за нею житло?
Чому училище не звернулося по допомогу до жодної з міських служб, з проханням вирішити житлову проблему молодої родини?
Бог та випадок на боці сироти. Дениска з мамою і татом живуть тепер у Місті Сонця – реабілітаційному центрі. І взагалі то це було не складно – лікарі не заперечували, щоб Катя забрала свою відмову та дитину. А майстер з училища поскаржилася, що у неї в групі незабаром відбудуться ще 6 (!) таких відмов. З ким їй тепер проводити відкритий урок з прав дитини? (цитата)